Він для Києва – гарант усіх модних новинок, які з’являються на фестивалях класу «А», а також промоутер найцікавіших молодіжних експериментів. Він розширив аудиторію якісного фестивального кіно від тісних зальчиків Будинку кіно до комфортних залів сучасних мультиплексів, створивши при «Молодості» однойменну дистриб’юторську структуру. З минулого року на «Молодості» він не екс-директор, а арт-директор, а віднедавна Андрій Халпахчі став директором Української кінофундації, створеної при фонді «Україна 3000». Отже, піар українського кіно за кордоном – а це головна мета нової недержавної структури – у надійних руках. Через ці «оргпитання» професійний кіноман Андрій Халпахчі не може закінчити свою книгу кіновражень. Не повірите, він нотує кожну стрічку, побачену на великому екрані – з 14-15 років і до сьогодні. В дуже скромному офісі «Молодості» ми поговорили з Андрієм про моду на кіно та його біографічні кінорефлексії.
Пане Андрію, цікаво, який перший фестиваль ви, фестивальний деміург, відвідали у своєму житті?
Це був Московський кінофестиваль – я спеціально собі робив переддипломну практику в Москві на період фестивалю. Тоді ще не було відео, і це була єдина можливість побачити якусь картину – або зараз, або ніколи. До речі, в той час на МКФ була досить сувора цензура, фільми йшли в обрізаному вигляді навіть на фестивалі, а деякі можна було побачити тільки на закритому перегляді десь у Клубі КДБ чи в Будинку журналістів. Вперше за кордон я поїхав, займаючись кіноклубом «Діалог», який ми створили при кінотеатрі «Зоряний». Мене запросили на кіноклубний фестиваль у монастирі біля Мюнхена, потім був open-air в Вальтерштадті, недалеко від Франкфурта, тоді національний швейцарський фестиваль у місті Сунетурн, а потім уже Каннський фестиваль. У радянські часи я не мав змоги їздити за кордон, тому коли почалася ця діяльність, я заходився, як шалений, доганяти. Бо подорожі були моїм другим хобі.
Мені було цікаво дізнатися, що ви, людина, яка пропагує в Україні справжнє кіно, мистецтво, самі любите дивитися старе кіно, жанрове – комедії, мелодрами…
Я не є прихильником поділу на масове і фестивальне кіно. Бо залежно від настрою, стану, від того, з ким ідете в кіно, ви обираєте чи складний філософський фільм чи розважальний. Я, чесно, не можу дивитися телевізійні серіали, бо мене дратують діалоги, поведінка акторів, та все...
Моє виховання в кіно почалося з «Бембі» Волта Діснея, потім на наших екранах було так зване «батькове кіно», французька стара класика на чолі з Рене Клером. До речі, я вважаю, що на нього повернеться мода, бо це великий кінематограф. За великим рахунком, мене як професійного кіноглядача сформували три картини – «Сунична галявина» Берґмана, «Попіл і діаманти» Анджея Вайди та «Тіні забутих предків» Параджанова. Я ще забув про «Іванове дитинство» Тарковського, хоч тоді він мені здався дуже простим, але в цьому, може, і є його цінність, це мій найулюбленіший фільм у Тарковського. І в той же час до нас дійшов італійський неореалізм, а паралельно «Рокко і його брати» Вісконті, «Затемнення» Антоніоні. Сьогоднішній кінематограф навіть у найвищих своїх проявах не дотягує до кінематографа 50-60-70-х років, коли був вибух у світовому кіно. Навіть у Кустуріци, чи Карвая, чи у Ларса фон Трієра немає того рівня, якого досягли ці режисери. Ті фільми були не тільки новим словом у кіномові, але й потрясіннями філософського плану, життєвого.
Ми не бачили ще цілий пласт старого американського кіно – мюзикли, прекрасні комедії. У 1967 році я був на першому курсі, коли вийшов фільм «Моя прекрасна леді» Джорджа К’юкора, одного з найбільших режисерів, сьогодні майже забутого. Які рафіновані діалоги були в тому старому кіно. Для себе я ще виділяю таку нішу в кінематографі, яку в світі називають cinema for pleasure – кіно для задоволення, це великі жанри, зроблені на високому мистецькому рівні.
Ви кіноман зі стажем і, мабуть, кумири у вас теж були. Хто з кумирів при особистому знайомстві вразив?
Кумирів було багато. Після фільму «Тіні забутих предків» мені дуже хотілося познайомитися з Параджановим. Я пригадую, друг наших друзів Вадим Верещак, дуже відомий оператор, який мешкав по сусідству з Параджановим, пообіцяв мене познайомити з Сергієм Йосиповичем. Але ми прийшли в ніч, коли його заарештували. Його син навчався у мене в будівельному інституті на архітектурному факультеті, і тоді сталося таке заочне знайомство, я отримував листівки від Параджанова із в’язниці. Особисто ми познайомилися, коли Параджанов повернувся до Києва – це було дуже сильне враження, бо він – людина-фонтан, з ним дуже цікаво. Я не соромлюся сказати, що при знайомстві я поцілував руку Анджею Вайді, бо це мій кумир і сьогодні. Це не просто великий режисер, це велика людина. На першому для мене Каннському фестивалі, на антиснідівській вечірці, я познайомився з Елізабет Тейлор, потім з такими зірками, як Фанні Ардан, Клаудіа Кардинале, Катрін Деньов, Жерар Депардьє, Ален Делон, із режисерами, які й до нас приїжджали – Маріо Монічеллі, Етторе Скола, Йос Стеллінґ. Софі Лорен, богиня свого часу, приїздила до нас на фестиваль.
Пане Андрію, як формується мода на кіно?
Мода починається тоді, коли з’являється декілька нових імен у регіоні, де кіно майже не було. І вони тягнуть за собою інші національні картини, послідовників. Коли виникає нова лінія, новий стиль, це об’єктивна мода. Іноді вона штучна – з’явилася одна талановита таїландська картина і всі починають охати: таїландське, таїландське кіно, ой, шедеври, шедеври, а ці шедеври можуть бути таким другим сортом! Традиційно кіно концентрувалося в кількох точках – Голлівуд, Франція, Італія, Велика Британія, десь тоді з’явилася Скандинавія – Швеція, а потім Данія, Фінляндія, зараз Норвегія, ну і поза сумнівом – вітер зі Сходу. Ще у 50-ті роки з’явився Куросава, і тільки сьогодні ми відкриваємо пласти японського кіно, які були ще до Куросави. Вони входять у моду як класика. Але потім з’явилося іранське кіно, корейське, австралійське. Зараз у моді румунський феномен. У Румунії ще не таке потужне виробництво, тому там виготовляють кілька фільмів, які стають кінематографічними подіями – «Каліфорнія дрімін», «4 місяці, 3 тижні, 2 дні» – а не тільки даниною моді. Я можу сказати напевно, що скоро з’явиться мода на ізраїльський кінематограф. В той самий день, коли ізраїльська стрічка отримала Ґран-прі на «Молодості», закінчилися ще два дуже потужні кінофестивалі – у Токіо та Анталії ізраїльські фільми теж отримали Ґран-прі.
Чи буде колись мода на українське кіно?
Дуже хотілося б. Розквіт українського кіно пов’язаний з двома речами: з одного боку, потрібна кіноіндустрія як бізнес-система, щоб з’явилися гроші на виробництво, а з другого – потрібні талановиті люди. І вони з’являються – це перший рік, коли було не соромно показувати наші студентські і короткометражні стрічки на фестивалі. І що ще дуже важливо – не було б Акі та Мікі Каурісмякі у фінському кіно, якщо б не з’явився фінський кіноінститут, який на всі фестивалі почав просувати цих шалених фінських братів. Тому я сподіваюся, що і наша кінофундація зробить якийсь вирішальний крок, щоб з’явилася мода на українське кіно. Прогнозувати, через скільки років це станеться… Через 10? А може, через 2-3…